«Благородна душа і є багатством нації, а її достойність – у вмінні, переборюючи свої вузькі інтереси, відправити усьому світові запрошення взяти участь у святі її духовної культури», - писав Робіндранат Тагор, індійський поет і філософ, Нобелівський лауреат. Ця думка, як на мене, найяскравіше характеризує життя і творчість нашого земляка, володимир-волинця, члена Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, лауреата обласної премії імені Йова Конзелевича, віртуоза лозоплетіння Йосипа Онуфрійовича Ромащука, якому б 28 листопада 2012 року виповнилось сто три роки...
З цього приводу у територіальному центрі соціального обслуговування населення зібрались рідні і шанувальники покійного майстра – на виставку робіт цілої родини Ромащуків, адже Бог щедро наділив талантами і дітей майстра.«Наш брат прокинувся сьогодні і заплакав – яке щастя,що люди пам’ятають нашого батька», - розповіла одна з доньок покійного Йосипа Онуфрійовича. А їх у нього аж трійко – Марія, Євгенія, Зінаїда, та ще й найстарший син Степан. «Батько привчав мене до ремесла, казав: скільки не працюй над собою, та всеодно треба ще вдоконалюватись. Сьогодні усі тут присутні можуть торкнутись його плетених виробів, створених для людей, для полегшення їх буднів, для прикрашення свят. Вірю, душа батька зараз нас бачить, тішиться», - сказала Євгенія, авторка представлених на виставці мініатюрних солом’яних капелюшків. Дійсно, як висловився іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет, кожне творче життя вимагає режиму, високої гігієни духу. Саме таким дисциплінованим і вимогливим до себе й був володимирський Повелитель Лози.Усюди на стінах світлиці Володимир- Волинського терцентру можна було бачити плетені короби, брилі, корзини, кошики, сипанки, сивеньки (короби для сіяння зерна), тарелі, а також фотографії Йосипа Ромащука - з краєвидами Володимира, польовими квітами, домашніми тваринами. А своєрідним вінцем експозиції став портрет дружини майстра, Ганни Степанівни, в дівоцтві Самолюк, вбраний у вишитий її руками рушник з давніми поліськими узорами, адже родом жінка була з Любомльщини, з села Бережці. Кажуть, найкраще, що може зробити мужчина для своїх дітей – це любити їх матір...Сестри по черзі ділились спогадами про батька, розповіли про його і свої поневіряння світами.
Народився майстер лозоплетіння 28 листопада 1909 року, у селі Уханька, на етнічній українській землі – Холмщині. Не довго тривало безхмарне дитинство малого Йосипа, бо розпочалась Перша Світова війна, село опинилсь у зоні бойових дій російської армії. Ромащуків, як і тисячі інших українських родин, вивезли у тил, у глиб Росії, в Саратовську область. Йосип з дитинства любив читати, просив батька віддати його до школи, а у вільний час допомагав плести плетінки, бо треба було якось виживати. Це старосвітське ремесло тримало Йосипа Ромащука ціле життя – переконані доньки. У 1922 хлопець через голод осиротів, втратив батька, у 1932 - одружився. Тільки- наладилось у молодят, настав такий-сякий достаток – так знову війна
«У 1945, під Новий рік та акцію «Вісла», нас вивезли з Холмщини у Дніпроперовську область. Невдовзі там почався голод, єдиним порятунком могло стати повернення на біль-менш ситий захід. Батько запряг корову у віз і ми поїхали. Добирались шість тижнів, довго кружляли навколо Луцька і Володимира, ховаючись від мародерів по лісах, документи у нас забрали під час виселення. Бідували, харчувались тим, що люди подавали, а як прибули, мама сказала, що на Волині і дерева не так ростуть як на Дніпропетровщині»,- розповідає Марія, яка усе своє трудове життя віддала володимирській швейній фабриці «Луга». «Мені й року не було, як вирушили на Волинь, у дорозі я зіпнулась на ніжки, навчилась ходити», - продовжує Зіна. Важко передати емоційний стан людей, які втратили через черговий військово-політичний розподіл світу все, що мали, окрім майбутнього, яке ще треба було здобути. Зупинились Ромащуки у Володимирі, далі шляху не було, попереду простягнувся кордон у колючому дроті. Тривалий час переселенців ютили то ті, то інші добрі люди на вулиці Луцькій, у 1948 році родині виділили однокімнатну квартиру у дзвінниці Успенського собору, там діти і повиростали. Йосип Онуфрійович любив розповідати сину і донькам про своє життя, писав спогади, співав народні пісні. Коли ж вийшов на пенсію, то ще активніше взявся за плетіння. «Якби так в Україні усі працювали, то ми б набагато краще жили», - поділилась думками Євгенія, одночасно дякуючи Володимир- Волинському історичному музеєві за створення експозиції з виробів її сім’ї під назвою «Родина». «Батько хотів, щоб хтось з дітей перейняв його ремесло, якось я спробувала – дотепер плету сувенірні капелюшки, ужиткові речі. Пригадую, батько отримав першу грамоту за свої вироби, сказав: я все життя працював задля власної втіхи, а стільки людей втішилось! А у 91 рік мовив: напевно, починаю старіти...» - продовжує ділитись спогадами Євгенія, багаторічна працівниця Львівської парфмерної фабрики. Марія і Зінаїда переплітали розмову читанням своїх віршів, присвячених батькам, рідній землі, тривожному дитинству. «Я до землі, немов до Бога, поклонюсь...», - звучав оксамитовою глибиною у переповненій світлиці голос Зінаїди Ромащук, у багатьох присутніх викликаючи сльози.
Сорок пять років праці віддала Зіна школі-інтернату, де навчались не завжди легкі діти. А сама ж була такою тендітною! Якось приїхав в інтернат перевіряючий, побачив Зіну, яка бігла на урок, питає: «Піонер, з якого ти класу?», - розвеселила усіх землячка родини Ромащуків, уроженка Холщини, Євгенія Геврасіївна Лопійчук. Розповіли багато цікавого про життя Йосипа Онуфрійовича і директор дитячої Володимир- Волинської художньої школи Адам Михалик, котрий особисто знав майстра, і соціальний педагог терцентру Наталія Авдєєнко, яка, власне і організувала виставку, а у кінці 90-тих возила його фотографії на виставку в палаці «Україна», де звітувалась Волинська область. «Ми усі не вічні, а от народне мистецтво – вічне. Ви прості люди, але надзвичайні у своїх виробах, віршах. Треба передати роботи Йосипа Онуфрійовича місту, щоб жила про нього пам’ять і серед майбутніх поколінь», - сказав, звертаючиь до родини Ромащуків, колишній головний архітектор міста Андрій Микита. Йосип Ромащук за життя народив четверо дітей. Його душа житиме в них, у чисельних внуках і правнуках. Подумалось, напевно, це і є безсмертя... А науковий співробітник Володимир- Волинського музею Богдан Яневич підтвердив мої думки поетичними словами: «Найдорожчі не вмирають, вони лиш поряд не живуть»...
Світлана ФЕДОНЮК, Володимир- Волинський